Історія створення та розвитку ХОІППО

---

СТАНОВЛЕННЯ   ТА   РОЗБУДОВА  ІНСТИТУТУ (1940 – початок 1941рр.)

Деталі

Соловей М. Становлення Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти: передумови, проблеми, документи (1930-ті – початок 1940-х років.) // Вісник Державного архіву Хмельницької області Подільська Старовина. №11.2025. С.156-166.

У лютому 1940 року  Народним комісаріатом освіти УРСР видано наказ «Про організацію обласних інститутів удосконалення вчителів» [1]. Завідувачів обласних відділів народної освіти зобов’язували до 1 березня 1940 року затвердити кошториси Інститутів, підібрати кандидатів на посади директорів і заступників директорів, затвердити їх у Наркоматі освіти, а з 1 квітня 1940 року новостворені інститути укомплектувати «…професорсько-викладацькими кадрами, методистами, науковими працівниками, навчальним та господарським обладнанням і приміщеннями». 

Визначаючи завдання на новий 1940/1941 навчальний рік, народний комісар освіти УРСР С. М. Бухало, констатував, що для перепідготовки вчителів і надання практичної допомоги районним педагогічним кабінетам обласні методичні кабінети було реорганізовано в обласні інститути удосконалення вчителів [2].  В такий спосіб був утворений  Кам’янець-подільський обласний інститутів удосконалення вчителів.

Розбудова інституту співпала зі становленням Кам’янець-Подільської області, утвореної у 1937 році, формуванням відповідних структур партійного і радянського керівництва [3; 4], завершенням виборів депутатів трудящих до рад усіх рівнів (24 грудня 1939 р.), проведенням сесії обласної ради трудящих (5–6 січня 1940 р.), створенням виконавчих органів влади, в т.ч. і Кам’янець-Подільського облвиконкому – першого в історії області. На цій же сесії  затверджено склад облвиконкому, до якого включено завідувачку обласного відділу народної освіти Г. І. Горільченко.  Ймовірно, на виконання зазначеного вище наказу Наркомату освіти УРСР Г. Горільченко  обґрунтувала кошторис Кам’янець-Подільського обласного Інституту удосконалення вчителів, а також рекомендувала на затвердження до НКО УРСР його керівника.

Як випливає з архівних документів,  керівником Інституту був призначений      О. Ф. Лисий, який до цього очолював  обласний методичний кабінету [5]. 

Новостворений інститут спрямував діяльність на методичне забезпечення початкової та запровадження загальної семирічної і середньої  освіти, а також на системне підвищення кваліфікації та перепідготовку вчителів. У короткий довоєнний період (один рік) заклад став осередком методичного супроводу  шкільних предметів, центром вивчення передового педагогічного досвіду та політично лояльних знань. Останнє було критично важливим для тогочасних освітніх реформ, насамперед для їхнього ідеологічного підґрунтя.

Зі створенням  інституту завершилося формування інституційної, уніфікованої регіональної моделі підвищення кваліфікації вчителів, управління їх професійним зростанням. 

У березні 1941 року м. Проскурів набуло статусу обласного центру.  З Кам’янець-Подільського відбулось переміщення всіх органів державного управління, в.т.ч  обласного відділу народної освіти, з підвідомчими установами і Кам’янець-Подільським обласним інститутом удосконалення вчителів (ОІУВ). Переселившись у м. Проскурів (з 1954р. Хмельницький) інститут зберіг назву «Кам’янець-Подільський». Розбудову  Інституту перервала  війна (1941–1945 рр.).  

 

Відродження з руїн: організаційне становлення Кам’янець-Подільського обласного ІУВ у 1944/1945 навчальному році.

Після звільнення області від окупантів у березні 1944 року Кам’янець-Подільський обласний інститут удосконалення вчителів (ІУВ) відновив свою діяльність у надзвичайно складних умовах. Зруйноване війною господарство, занепад соціальної інфраструктури, значні людські втрати на фронтах, гострий брак коштів та ресурсів створювали суттєві перешкоди для роботи. Влада та керівництво народною освітою області докладали значних зусиль для відновлення загальноосвітніх шкіл, забезпечення їх кваліфікованими кадрами та розв’язання нагальних соціальних проблем [1].

Основне приміщення інституту розташовувалося в м. Проскурові за адресою: вул. Робсільміліції, 3 (колишня вул. Глуха). У будівлі не залишилося «жодних залишків меблів чи устаткування». Інституту виділили лише кілька кімнат, що використовувалися як робочі місця для співробітників, а найбільшу облаштували під лекційну залу для слухачів та проведення засідань.

Ситуація залишалася складною протягом тривалого часу: окремих приміщень для методичних кабінетів не вистачало. В одній кімнаті часто розміщували столи для фахівців різних напрямів. За безпосереднім призначенням використовували лише два кабінети. Інші два одночасно слугували житлом для завідувача кабінету математики та робочим місцем для працівників облВНО (пізніше — обкому профспілки вчителів). Певний період у кабінеті директора також працював методист фізики та математики. Фактично поняття «методичний кабінет» тоді було умовним: їхня назва та кількість визначалися лише наявністю фахівців згідно зі штатним розписом.

У цей складний період директором інституту був К. Ф. Приймачук (1944–1945 рр.). До першого повоєнного штату науково-педагогічних працівників увійшли: Г. О. Дзіно — завідувач кабінету хімії та біології; Г. Баланюк — завідувач кабінету військового та фізичного навчання; М. Я. Балабан — завідувач кабінету початкового навчання; В. Г. Комаровер — завідувач кабінету історії та географії; О. А. Парамош — завідувач педагогічного кабінету.

Посади завідувачів кабінетів мови і літератури, а також математики і фізики до кінця 1944 року залишалися вакантними [2, арк. 1-2]. Лише у 1945 році методистом із мови і літератури було зараховано Л. В. Сазанську, а з математики — М. А. Волосевич. На зміну М. Я. Балабан завідувачкою кабінету початкової освіти стала Ю. П. Соколовська. Аналіз річних звітів свідчить, що впродовж 1940-х років кількість працівників методичних кабінетів була нестабільною.

У пристосованих приміщеннях фахівці розпочали виконання завдань, визначених Наркоматом освіти УРСР. Діяльність зосереджувалася на підвищенні фахового рівня вчителів, вивченні та поширенні кращого досвіду роботи районних педагогічних кабінетів, а також наданні допомоги школам у поліпшенні навчально-виховного процесу згідно з нормами «Положення про інститут удосконалення вчителів» 1939 року (Документ №1).

Особливу увагу приділяли підбору підручників, програм, навчальних планів та методичних розробок. Наочне приладдя, карти, таблиці й альбоми, виготовлені переважно силами вчителів, систематизували та використовували під час семінарів, курсів і педагогічних виставок.

З перших повоєнних років при кожному методичному кабінеті було створено актив із кращих учителів, інспекторів та директорів шкіл для допомоги у вирішенні науково-методичних та організаційних завдань. Починаючи з 1945/1946 н.р., до роботи в інституті залучалися: Є. І. Куцова (вчителька української мови і літератури жіночої школи №5 м. Проскурова), О. Д. Бихівська, А. Н. Белікова, Л. М. Лоповок (зав. педшколи №6), А. Л. Лятеровський (учитель фізики СШ №6), Е. М. Мацієвська (вчителька початкових класів школи №1), С. М. Палті (директор жіночої школи №5), В. О. Трофімова, А. Г. Скалецька та інші [3].

Інститут безпосередньо підпорядковувався обласному відділу народної освіти (завідувачка — Г. І. Горільченко). Загальне керівництво здійснював Наркомат освіти УРСР, який контролював планування курсів підвищення кваліфікації, методичний супровід та розробку навчальних програм.

Для координації науково-методичної роботи на початок 1944/1945 навчального року було створено раду інституту в складі: К. Ф. Приймачук — директор інституту; П. Ф. Хоптяр — заступник завідувача облВНО; М. Л. Ломакін — завідувач шкільного відділу облВНО; Л. Т. Шабалін — завідувач шкільного сектору обкому ВКП(б)У; С. П. Скрипник — секретар по школах обкому ЛКСМУ;  Чернінська — завідувачка районного педагогічного кабінету Старокостянтинівського району [2, арк. 29]. Склад ради інституту вказував на жорсткий партійно-державний контроль над освітньою сферою та ідеологічну спрямованість науково-методичної роботи.

Наявність у раді не лише директора інституту, а й представників обкому партії (ВКП(б)У), комсомолу (ЛКСМУ) та управлінців облВНО свідчить про те, що діяльність закладу була інтегрована в політичну систему, а адміністративний нагляд переважав над суто науково-методичною  автономією.