Історія створення та розвитку ХОІППО

---

СТАНОВЛЕННЯ   ТА   РОЗБУДОВА  ІНСТИТУТУ (1940 – початок 1941рр.)

Деталі

Соловей М. Становлення Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти: передумови, проблеми, документи (1930-ті – початок 1940-х років.) // Вісник Державного архіву Хмельницької області Подільська Старовина. №11.2025. С.156-166.

У лютому 1940 року  Народним комісаріатом освіти УРСР видано наказ «Про організацію обласних інститутів удосконалення вчителів» [1]. Завідувачів обласних відділів народної освіти зобов’язували до 1 березня 1940 року затвердити кошториси Інститутів, підібрати кандидатів на посади директорів і заступників директорів, затвердити їх у Наркоматі освіти, а з 1 квітня 1940 року новостворені інститути укомплектувати «…професорсько-викладацькими кадрами, методистами, науковими працівниками, навчальним та господарським обладнанням і приміщеннями». 

Визначаючи завдання на новий 1940/1941 навчальний рік, народний комісар освіти УРСР С. М. Бухало, констатував, що для перепідготовки вчителів і надання практичної допомоги районним педагогічним кабінетам обласні методичні кабінети було реорганізовано в обласні інститути удосконалення вчителів [2].  В такий спосіб був утворений  Кам’янець-подільський обласний інститутів удосконалення вчителів.

Розбудова інституту співпала зі становленням Кам’янець-Подільської області, утвореної у 1937 році, формуванням відповідних структур партійного і радянського керівництва [3; 4], завершенням виборів депутатів трудящих до рад усіх рівнів (24 грудня 1939 р.), проведенням сесії обласної ради трудящих (5–6 січня 1940 р.), створенням виконавчих органів влади, в т.ч. і Кам’янець-Подільського облвиконкому – першого в історії області. На цій же сесії  затверджено склад облвиконкому, до якого включено завідувачку обласного відділу народної освіти Г. І. Горільченко.  Ймовірно, на виконання зазначеного вище наказу Наркомату освіти УРСР Г. Горільченко  обґрунтувала кошторис Кам’янець-Подільського обласного Інституту удосконалення вчителів, а також рекомендувала на затвердження до НКО УРСР його керівника.

Як випливає з архівних документів,  керівником Інституту був призначений      О. Ф. Лисий, який до цього очолював  обласний методичний кабінету [5]. 

Новостворений інститут спрямував діяльність на методичне забезпечення початкової та запровадження загальної семирічної і середньої  освіти, а також на системне підвищення кваліфікації та перепідготовку вчителів. У короткий довоєнний період (один рік) заклад став осередком методичного супроводу  шкільних предметів, центром вивчення передового педагогічного досвіду та політично лояльних знань. Останнє було критично важливим для тогочасних освітніх реформ, насамперед для їхнього ідеологічного підґрунтя.

Зі створенням  інституту завершилося формування інституційної, уніфікованої регіональної моделі підвищення кваліфікації вчителів, управління їх професійним зростанням. 

У березні 1941 року м. Проскурів набуло статусу обласного центру.  З Кам’янець-Подільського відбулось переміщення всіх органів державного управління, в.т.ч  обласного відділу народної освіти, з підвідомчими установами і Кам’янець-Подільським обласним інститутом удосконалення вчителів (ОІУВ). Переселившись у м. Проскурів (з 1954р. Хмельницький) інститут зберіг назву «Кам’янець-Подільський». Розбудову  Інституту перервала  війна (1941–1945 рр.).  

 

Відродження з руїн: організаційне становлення Кам’янець-Подільського обласного ІУВ у 1944/1945 навчальному році.

Після звільнення області від окупантів у березні 1944 року Кам’янець-Подільський обласний інститут удосконалення вчителів (ІУВ) відновив свою діяльність у надзвичайно складних умовах. Зруйноване війною господарство, занепад соціальної інфраструктури, значні людські втрати на фронтах, гострий брак коштів та ресурсів створювали суттєві перешкоди для роботи. Влада та керівництво народною освітою області докладали значних зусиль для відновлення загальноосвітніх шкіл, забезпечення їх кваліфікованими кадрами та розв’язання нагальних соціальних проблем [1].

Основне приміщення інституту розташовувалося в м. Проскурові за адресою: вул. Робсільміліції, 3 (колишня вул. Глуха). У будівлі не залишилося «жодних залишків меблів чи устаткування». Інституту виділили лише кілька кімнат, що використовувалися як робочі місця для співробітників, а найбільшу облаштували під лекційну залу для слухачів та проведення засідань.

Ситуація залишалася складною протягом тривалого часу: окремих приміщень для методичних кабінетів не вистачало. В одній кімнаті часто розміщували столи для фахівців різних напрямів. За безпосереднім призначенням використовували лише два кабінети. Інші два одночасно слугували житлом для завідувача кабінету математики та робочим місцем для працівників облВНО (пізніше — обкому профспілки вчителів). Певний період у кабінеті директора також працював методист фізики та математики. Фактично поняття «методичний кабінет» тоді було умовним: їхня назва та кількість визначалися лише наявністю фахівців згідно зі штатним розписом.

У цей складний період директором інституту був К. Ф. Приймачук (1944–1945 рр.). До першого повоєнного штату науково-педагогічних працівників увійшли: Г. О. Дзіно — завідувач кабінету хімії та біології; Г. Баланюк — завідувач кабінету військового та фізичного навчання; М. Я. Балабан — завідувач кабінету початкового навчання; В. Г. Комаровер — завідувач кабінету історії та географії; О. А. Парамош — завідувач педагогічного кабінету.

Посади завідувачів кабінетів мови і літератури, а також математики і фізики до кінця 1944 року залишалися вакантними [2, арк. 1-2]. Лише у 1945 році методистом із мови і літератури було зараховано Л. В. Сазанську, а з математики — М. А. Волосевич. На зміну М. Я. Балабан завідувачкою кабінету початкової освіти стала Ю. П. Соколовська. Аналіз річних звітів свідчить, що впродовж 1940-х років кількість працівників методичних кабінетів була нестабільною.

У пристосованих приміщеннях фахівці розпочали виконання завдань, визначених Наркоматом освіти УРСР. Діяльність зосереджувалася на підвищенні фахового рівня вчителів, вивченні та поширенні кращого досвіду роботи районних педагогічних кабінетів, а також наданні допомоги школам у поліпшенні навчально-виховного процесу згідно з нормами «Положення про інститут удосконалення вчителів» 1939 року (Документ №1).

Особливу увагу приділяли підбору підручників, програм, навчальних планів та методичних розробок. Наочне приладдя, карти, таблиці й альбоми, виготовлені переважно силами вчителів, систематизували та використовували під час семінарів, курсів і педагогічних виставок.

З перших повоєнних років при кожному методичному кабінеті було створено актив із кращих учителів, інспекторів та директорів шкіл для допомоги у вирішенні науково-методичних та організаційних завдань. Починаючи з 1945/1946 н.р., до роботи в інституті залучалися: Є. І. Куцова (вчителька української мови і літератури жіночої школи №5 м. Проскурова), О. Д. Бихівська, А. Н. Белікова, Л. М. Лоповок (зав. педшколи №6), А. Л. Лятеровський (учитель фізики СШ №6), Е. М. Мацієвська (вчителька початкових класів школи №1), С. М. Палті (директор жіночої школи №5), В. О. Трофімова, А. Г. Скалецька та інші [3].

Інститут безпосередньо підпорядковувався обласному відділу народної освіти (завідувачка — Г. І. Горільченко). Загальне керівництво здійснював Наркомат освіти УРСР, який контролював планування курсів підвищення кваліфікації, методичний супровід та розробку навчальних програм.

Для координації науково-методичної роботи на початок 1944/1945 навчального року було створено раду інституту в складі: К. Ф. Приймачук — директор інституту; П. Ф. Хоптяр — заступник завідувача облВНО; М. Л. Ломакін — завідувач шкільного відділу облВНО; Л. Т. Шабалін — завідувач шкільного сектору обкому ВКП(б)У; С. П. Скрипник — секретар по школах обкому ЛКСМУ;  Чернінська — завідувачка районного педагогічного кабінету Старокостянтинівського району [2, арк. 29]. Склад ради інституту вказував на жорсткий партійно-державний контроль над освітньою сферою та ідеологічну спрямованість науково-методичної роботи.

Наявність у раді не лише директора інституту, а й представників обкому партії (ВКП(б)У), комсомолу (ЛКСМУ) та управлінців облВНО свідчить про те, що діяльність закладу була інтегрована в політичну систему, а адміністративний нагляд переважав над суто науково-методичною  автономією.

Відродження з руїн: розбудова кадрового потенціалу Кам’янець-Подільського обласного  інституту удосконалення вчителів 1945–1950 рр.

З 1945 року Кам’янець-Подільський обласний інститут удосконалення вчителів очолює В. Г. Комаровер, який до цього працював завідувачем кабінету історії і географії. Він, як і його попередник К. Ф. Приймачук (1944–1945 рр.), особливу увагу приділяв створенню кабінетів інституту та розбудові кадрового потенціалу.

До кінця 1940-х років в інституті було створено й відкрито кабінети: педагогіки, мов і літератури, іноземної мови, історії та географії, математики й фізики, біології та хімії, початкового навчання, а також дошкільного виховання. На той час завідувачами та методистами працювали: М. А. Волосевич (кабінет математики), Ю. П. Соколовська (кабінет початкового навчання), І. П. Коровушкін (кабінет мови і літератури), О. І. Зінченко (методист української мови і літератури), Я. Е. Гольдберг (кабінет іноземних мов), В. М. Глєбова (кабінет природознавства), М. О. Перебаскін (кабінет історії) та Е. І. Сіроглазова (методист дошкільного виховання).

Упродовж цього періоду склад методистів і завідувачів кабінетів часто змінювався. Наприклад, посаду завідувача кабінету історії послідовно обіймали: В. Г. Комаровер (до 1945 р.), І. О. Сокол (до квітня 1949 р.), Е. Я. Вуль (квітень — вересень 1949 р.) та М. О. Перебаскін (із вересня 1949 р.).

Стабільнішим кадровий склад був у кабінетах педагогіки, початкового навчання, математики і фізики, мов і літератури. У 1947 році на посаду методиста іноземних мов призначили Я. Е. Гольдберга [1, арк. 8–9], а у 1949 році методистом української мови і літератури стала О. І. Зінченко. В інших кабінетах штатних методистів зазвичай не було, тому їхні обов’язки виконували завідувачі.

Через організаційні неузгодженості виникали кадрові казуси. Так, у 1947 році В. Й. Заболотну призначили завідувачкою кабінету позашкільної роботи інституту [2], проте згодом звільнили, оскільки «…в штатному розписі немає посади завідувача кабінету позашкільної роботи» [3]. Надалі методичний супровід позашкільної діяльності здійснювали О. І. Сергєєва, О. М. Козлюк та Л. С. Злотникова.

В інституті удосконалення вчителів щорічно залишалися вакансії методистів. У кабінетах «…мови і літератури, математики і фізики, початкової школи» працювало по одному фахівцю, який був «…не в силі забезпечити виконання всіх завдань». Причинами кадрового дефіциту були ненормований робочий день, часті й тривалі відрядження (від кількох днів до тижня) з непростими побутовими умовами, а також низька заробітна плата, яку керівництво просило підвищити «…до 600 крб на місяць» [1, арк. 2].

Тривалий час у закладі залишалися вакантними посади заступника директора та завідувача педагогічної (навчальної) частини.

Керівники інституту (ймовірно, на вимогу радянських і партійних органів) систематично відстежували ділову й громадсько-політичну активність науково-педагогічних працівників і щорічно складали їхні соціально-педагогічні характеристики.

Не зупиняючись на прізвищах, зауважимо, що мова йшла про освіту, фахову підготовку, професійну та громадську позицію. Ключовими словами, які дають певне уявлення про соціально-педагогічний портрет науково-педагогічних співробітників, були: «володіє предметом і методикою викладання», «…досконало володіє фахом», «…знає свій предмет та методику його викладання», «…проводить семінари вчителів», виступає з лекціями та доповідями з «педагогіки та психології», «допомагає в роботі педучилища», «вивчає педагогічний досвід вчителів», «проводить заходи щодо підвищення фахового рівня вчителів», «популяризує мічурінське вчення», «виступає з лекціями та доповідями про ідейність у викладанні основ наук» тощо.

В умовах повоєнної скрути: фінансування та матеріальний стан Інституту УКВ у другій половині 1940-х років

Повоєнне відродження інституту відбувалося в умовах гострої фінансової та матеріальної скрути. Приміщення для роботи було пристосованим і складалося лише з п’яти кімнат та актової зали. Одну з кімнат використовували як квартиру для методиста, а іншу — як службовий кабінет для «спілки учителів» (профспілки). Через це в кожній із трьох залишених кімнат змушені були тулитися по кілька завідувачів кабінетами (методистів) (Документ № 1, 2).

Бюджетні асигнування виділялися переважно на заробітну плату співробітників. Витрати на забезпечення навчального процесу (лекції, семінари, практикуми) та службові поїздки розраховувалися додатково, відповідно до чинних освітніх програм.

Так, наприклад сумарні видатки Інституту УКВ на 1946 рік становили понад 264 тис. крб. При цьому заробітна плата (з нарахуваннями) штатних співробітників закладу та залучених до курсів викладачів складала понад 211,1 тис. крб., тобто близько 80% від загальної суми фінансування [1, арк. 91]. Зважаючи на це, ресурси для розвитку матеріально-технічної бази залишалися мізерними.

Попри фінансовий дефіцит, керівництво інституту докладало чимало зусиль для покращення умов. Упродовж 1946 року вдалося здійснити «…ремонт приміщення, побудовано три нові печі, в одній кімнаті перероблено стелю, пофарбовано олійною фарбою вікна і двері». Згодом закупили столи, стільці, фізичні прилади й шафи для бібліотеки, а також «…проведено опоряджувальні роботи, огороджено двір» [2, арк. 4]. Поточні ремонтні роботи тривали й у наступні роки.

З кінця 1940-х років фінансування установи помітно зросло: у 1949 році бюджет становив 1,2 млн крб, у 1950 році — до 1,9 млн крб, а в 1951 році досяг 2,1 млн крб [3, арк. 92–93]. Проте це збільшення покривало переважно зростання фонду заробітної плати, який становив від 48% у 1949 році до 60% у наступні роки. Решта коштів передбачала витрати на відрядження, навчальний процес та практику, тоді як на матеріальний розвиток і надалі виділялися вкрай незначні ресурси (менше 1%).

Дещо кращою була ситуація з видатками на бібліотеку та її науково-методичне забезпечення [4]. Упродовж 1945–1948 років в інституті інвентаризували 2566 книг, придбаних на суму 16 263,03 крб. Стабільне, хоч і скромне фінансування цієї статті видатків дозволило поступово нарощувати книжковий фонд, який на кінець 1950 року вже налічував понад 4000 примірників.

Незважаючи на певне покращення фінансових показників, приміщення інституту все одно залишалося непристосованим для повноцінної роботи. На початку 1950-х років уся основна діяльність, як і раніше, зосереджувалася в кількох кімнатах та актовій залі. Належних умов для побутового забезпечення слухачів курсів і учасників семінарів не було. Директор неодноразово вносив пропозиції щодо «…виділення приміщення для гуртожитку» [5, арк. 3], проте це питання роками залишалося невирішеним. 

Через відсутність гуртожитку слухачі курсів змушені були проживати безпосередньо у класних кімнатах та спортивних залах місцевих шкіл. Щоб мінімально облаштувати їхній побут, їм видавали матраци, організовували роботу тимчасових хлібних кіосків, а через облкниготорг влаштовували продаж необхідної літератури [5, арк. 10–11].

Більшість курсів і семінарів доводилося проводити на базі шкіл Проскурова, Кам’янця-Подільського або в закладах освіти районних центрів. У Проскурові для потреб інституту закріпили жіночу школу № 1, де спеціально обладнали фізичний і біологічний кабінети. Саме там, як зазначалося в одному зі звітів, «…проводиться… робота з кадрами (відкриті дні директора, відкриті уроки, практикуми)» [5, арк. 2], (Документ №3).